Скорочення шляху, не завжди гарантує безпеку. 

Отже, так сталось, що одного вечора трапилось мені йти з роботи через кладовище.  

Зима, лютий холод, протоптана вузька стежка, це скорочує шлях на хвилин 20.

Виймаючи руку з кармана, гублю в сугробі в"язку ключів, та прямо на могилу.

Цю дорогу намагалась швидше подолати і тут таке, потрібно зупинитись і шукати ключі. На пару хвилин паніка, куди саме впали ключі не бачу. Найменше про, що я могла мріяти, це вночі на кладовищі щось шукати. 

Але в голові думка: без ключів я не зможу відімкнути двері і буду сидіти на вулиці. 

Добре, потрібно шукати, час плине. Згинаюсь, починаю копошитись в сугробі на могилі. І тут поруч проходить якись чоловік. Картина, самі розумієте... дивна.

Я починаю оправдовуватись. - Додому не можу потрапити, шукаю... Та невстигла договорити "ключі", як чоловік щосили дременув від мене.

І лише згодом до мене дійшло, що я ляпнула. 

Після такого, чоловік напевно, довго ще цією стежкою не буде ходити)))